ПОТРІБНО НЕ ЗАХИЩАТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ, А УТВЕРДЖУВАТИ!

У День української писемності та мови – 09 листопада – викладачі історії Пушняк О.А. та Руденко Ю.М. провели історичний лікнеп для студентів груп 21 ПК та 11 ГРК. Студенти ознайомилися із важливими історичними фактами про мову, переглянули цікавий відеосюжет про її становлення та розвиток.

Сотні років Україна була колонією. Її мову принижували й забороняли. Ще якихось 40–50 років тому людину садили у в’язницю, коли знаходили в неї, скажімо, книгу І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Українці боролися за право послуговуватися рідною мовою. Після здобуття незалежності, а потім ухвалення Конституції 1996 р., ситуація змінилася принципово. Українська – це вже не мова етносу, що мусить за неї боротися. Тепер мовні проблеми мусимо вирішувати з іншим підходом і розумінням. Тепер уже не захищати потрібно мову, а почати нарешті її утверджувати. 

Корінь усіх наших мовних проблем в питанні: українці мають право чи обов’язок на мову? Із року в рік у мовному законодавстві України мігрує положення про право на використання державної мови. Право – це не обов’язок. Нерозуміння, ігнорування цього факту спотворює саме визначення того, що таке державна мова, а що таке – мови національних меншин. А в результаті це затягує нас у застарілу матрицю вирішення мовних проблем, яка існувала ще за радянських часів.

А отже, красиві слова «Кожен має право на отримання освіти державною мовою» – не відповідають Конституції України. Громадяни не потребують жодного права на використання державної мови. Конституційний суд у своєму рішенні від 14 грудня 1999 р. сформулював це однозначно – під державною або офіційною мовою розуміється та, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Українська є державною й офіційною на всій території країни в усіх публічних сферах. Тобто її вживання є обов’язковою умовою функціонування державного організму. Державна мова – один із основних інструментів держави. Немає мови – немає держави.